Серед усіх своїх «талантів» маю ще один прихований – нереальне вміння губитися. За час мандрів Європою я умудрялася загубитися у кожнісінькому місті, де ми зупинялися. Ніколи не думала, що я так не дружу з картою і так погано орієнтуюся в просторі. Розповім про дві найяскравіші згуби. Бо у Братиславі і Кольмарі, я губилася й одразу знаходилась, а от у Відні і Вроцлаві то було, навіть, з панікою.
У Відні ми ночували у добротному хостелі, десь на периферії міста. Який був розташований дуже близько до храму, тому прокинулася я під дзвони, що очевидно, закликали вірян на ранкову службу. Але це приємне відчуття – прокидатися від дзвонів за вікном, а не від будильника. Дівчата-бандуристки ще спали, то ж я також поніжилася. Хостел був добрий ще й тим, що передбачав сніданок. Бо ціни в Австрії, такі, що за скупий сніданок можна заплатити стільки, як у Львові за розкішну вечерю у Бачевських. Ми з дівчатами прийшли у простору залу для сніданків, Петро з Настею і Андрій з Оксаною вже румигали австрійські булочки з нутелою і свіжі овочі, мене втішила така картина. Бо влітку я мала нещастя ночувати у хостелі в Одесі, то на сніданок була сосиска, шматок чорного хліба і дві крихітні вафлі. Тут же був фуршет, і широкий асортимент на вибір: різновиди хліба-булок, м’ясна і сирна нарізка, свіжі овочі, йогурт, гранола, свіжі фрукти, багато чаїв, какао, кава. І приємний азіат та африканка на обслузі. У дворику костелу – великий газон, де за кращої погоди можна валятися на траві, тенісний стіл, шахи… А на рецепції вранці українка. Бо я згадувала німецькою усе, що пам’ятала зі школи, аби попрохати в неї карту, а вона посміхнулася і сказала: «що ви можете взяти карту на стенді». Одним словом, дівчата-організатори МОЛОДЦІ, що знайшли цей хостел. До речі, там була ще паркова, де автобус міг постояти цілу ніч. За що пан Юрко подвійно зацінив цей заклад.
Отож, на Відень ми мали всього 5 годин. Зайшли у метро Петро з Настею, Андрій з Ксюхою, я і Оленка. Юху! Перед нами прогулянка старим добрим Віднем, столицею Австро-Угорської імперії. Ми сіли у метро. Скажу одразу, що починаючи від Братислави, я була зачарована транспортною системою. І автоматами для купівлі квитків, і системою контролю і точністю. Якщо трамвай чи потяг має бути за 2 хв, то так тому й бути. Вийшли з метро за 2 зупинки від центру. Як зараз пам’ятаю, піднялися з підземелля, Андрій вийшов направо, з картою, оскільки я стояла біля нього, то пішла за ним. Лише за кілька метрів зрозуміла, що всі решта пішли в іншу сторону, у торговий центр. Я вийшла надвір за Андрієм, надворі сіро, нічого красивого, що б кинулося у вічі. Думаю: «Ні, хай Андрій роздивляється, а я краще піду до решти компанії». Вернулася у торговий центр, але Бог його знає, куди вони зайшли. І стою посеред цієї махіни і не знаю куди рухатись. Роззирнулася – нікого знайомого. Вернулася за Андрієм, за ним уже слід простиг. Я назад у торговий центр. Пройшлася першим поверхом – халепа, загубилася. Що робити? А знаю, що метро на місце нашої остаточної зустрічі у Відні має бути на Stefan Plats, біля собору св.. Стефана, тож треба йти туди. Знайшла вільний інтернет, написала своїм, що іду в центр. Через 15 хв Оленка написала: «Ні, стій там де ти є, ми тебе заберемо». Пройшло ще 15 хв. «А звідки заберемо?» – думаю собі. Вийшла через інший вихід торгового центру, там куди гарніший вигляд на місто. Поки стояла, як роззява, підійшов до мене якийсь турист, і запитав англійською, чи я маю грошей, щоб дати йому на їжу. Кажу: «I can give you food». Бо їжу я мала у наплічнику. Він скривився: «Oh, no cash». І пішов геть. Я повернулася у торговий центр ради святого спокою. Шукаю туалет. Підійшла до інформаційної стійки, де літня пані ламаною англійською вказала мені напрямок до туалетів. Я все ж таки топографічний кретин, бо навіть туалету в торговому центрі не знайшла, зате перше, що мені трапилося – була кімната «матері і дитини». Зазирнула – вільно і є туалет.
А зараз, даруйте за відвертість, але розкажу про те, що мене вразило найбільше у цій подорожі. Це, власне, та кімната. Завбільшки 3 на 4 метри. У правому кутку – унітаз, збоку високоякісні вологі серветки, поруч – велике гарне крісло з подушкою, очевидно, для того, щоб мама могла погодувати дитя. В іншому куті, під стіною, біде, умивальник для дитинки, сповивальний столик, над ним – мікрохвильова, під самою стіною – смітник, зашитий у тумбочку, в іншому кутку ще одне крісло з подушкою і маленький ослінчик під ноги. Стіни розмальовані у приємні кольори з казковими сюжетами. І загалом, запах дуже приємний, музика легенька, класична. Я вийшла з тієї кімнати з усвідомленням однієї маленької правди: «У цій країні люди працюють, роблять речі з думкою про людей і для людей». Хоча про відмінності між країнами і націями, то зовсім інший пост треба писати, довгий
